Голос рідного села

Згадаю ту стежину –

Що протоптала босими ногами.

Згадаю ту людину –

Яку я називала – мама…

Ті гаї, луги та трави,

Рідні ліс, поля й галяви

Я згадаю… та заплачу,

Бо не бачу їх, не бачу!

Голос рідного села

Лунає звідусіль.

Моє серце огортає:

Смуток, жаль і біль.

Над ставом схилились верби

Віти похилили

І над самою водою

Тихо шелестіли.

Соловей в саду щебече,

 Тихо пісня лине.

У дворі стоїть малеча,

Від бабусь слухає билини.

Я радію, бо вернулась

Я на Батьківщину

І, здається, нема краще

Як в своїй хатині.

***

Моя країна – диво калинове,

І кращої на світі не знайти.

Бо тут красиве сонечко ранкове,

Й луги зелені всі не перейти.

Вони безмежні наче море,

І скрізь щебечуть солов’ї.

Здається, що ніхто не знає горя.

Благословенні тут краї!..

Коли печаль оступить душу,

В краї чужім, і ні ступить –

І ні дихнуть не дасть – примусить

Усе покинуть, і летіть.

Сюди – в країну калинову,

Де все так пахне свіжістю лугів

Щоб привітати рідну мову,

Торкнутись рідних берегів.

Тополя

Висока тополя

Стоїть серед поля

І задумливо дивиться вдаль.

Вітер листя колише,

І на них ніжно дише

Хоче він їй розвіять печаль.

Та вона все сумує,

В тяжкій тузі горює

Бо недовго ще й прийде зима.

А вона все чекає

Літо в теплім розмаї

Та його вже не видно, нема.

Уже літо далеко,

А у небі лелеки

Знов до вирію всіх заклика.

А тополя сумує

Все у тузі горює

Що вона залишилась одна.

Осінь

Вже зустрічає з кленами світання

Золотокоса ніжна осінь, рання.

Вона кожнісінький листочок пофарбує

Й своєю всіх майстерністю дивує.

Уже ліси стоять немов у жарі

У дивовижному, яскравому пожарі.

Який рожевим полум’ям палкоче

Немов сказати нам щось хоче.

Давно не править вже тут літо

Бо осінь почала всім володіти.

Вона тенета кольорові розкидає,

І землю всю дощем холодним поливає.

Коли на цей розмай чудовий линем,

То зачарованим навіки станем.

Тому що кращими за світання,

Лиш може бути, тиха осінь рання.

Перша вчителька

Я вклоняюсь перед вами

Ви неначе друга мама.

Мене навчили на цім світі,

Всіх поважати і любити.

Взявши за руку повели

В країну світла, без пітьми,

Ви повели в країну знання

Де здійснюються всі бажання.

**

Розпустились троянди у моєму саду

А я піду гуляти, та й одну з них зірву.

Ці чудові троянди, що вітаються в сні,

І від того, ще краще на серці мені.

Їх рожеві пелюстки, що зриваються в мить.

Глянь… і зараз вона полетить.

Вони квітнуть і квітнуть у моєму саду

А я піду гуляти, та й одну з них зірву.

**

Вітер пестить моє волосся

Й дуже ніжно його торка

Наче в полі збирає колосся

Чоловіча, сильна рука.

Він пограється з ним

То покине

То попестить його, як дитя.

То він знову у  небо полине,

Наче робити нові відкриття!

**

Дивлюсь на захід сонця

На чарівний розмай.

Ніч заглядає у віконце,

І закриває небокрай.

Вже в небі зорі засвітились,

Та вийшов місяць золотий.

Над краєм верби похилились,

В ставок глибокий та ясний.

Село завмерло… тихо стало.

Лиш соловейко щебетав.

Вже нічка всіх заколихала

І спокій для людей настав.

Тополя у лужку дрімає,

Та прислухається тихцем,

Як пісня солов’я лунає,

Та засина кінець кінцем.

Туман вступає в володіння

При світлі місяця й зірок,

Мені здається це видінням,

Немов я у краю казок.

Але ця ніч недовго буде,

І все припиниться як сонечко зійде.

Знов повернуться до роботи люди

Й до влади день ясний прийде.

**

Землю пестить місячне проміння

Наче мати гладить немовля.

Тиха річка б’ється об каміння,

Непомітно крутиться земля.

Все живе, надіється, радіє,

І ніхто ніколи не збагне,

Що розірве їхні мрії,

І яка біда життя зігне.

**

Догоріли свічі. Догоріли

Залишивши тіні на стіні.

Так би й ми журбу свою хотіли

Погасити в темному вікні.

Всі думки безглузді

Крутяться мов рій,

А душа безсила

Все кричить не смій.

Свічі догоріли, як життя земне,

Того не хотіли, а воно мине.

**

Дивлюся в очі, темні і пророчі,

Вогненний погляд спопеляє враз.

І відчувається страшна тривога,

Та біль душевний з нинішніх образ.

Дивлюся в очі, що вони пророчать.

Знов забуття на довгий час,

Чи повернеться чистеє кохання,

Яке так мало прожило у нас…

Дивлюся в очі, темні і пророчі,

Шукаючи у погляді любов.

Та серце розуміє – вже не воскресити.

Любов не повернеться вдруге знов.

Танець в джунглях

Чому так гупає земля?

Довкола все трясеться?

І ріки, небо і поля

Від подиву сміються?

То в джунглях танець завели

Слони і бегемоти.

Птахи у вирію пливли

Пороззявляли роти.

Побачили такі дива,

Аж розболілась голова.

Вовки і тигри почали

Ламбаду танцювати.

Всі звірі стали

Під музику стрибати.

А мавпеняточка малі

Почувши дикі крики

Вони й собі розпочали,

Давати добрі брики.